Після трьох тижнів “стирчання” ми, нарешті, покинули Бразілію з бабцею, кузенами, друзями і тітоньками з дядечками, після численних конфліктів і примирень (ну, ок, не так вже й нудно там було, просто я вже хотіла в дорогу чим швидше, бо країна велика дуже, ач асу не так багато). Планували, звісно ж, автостопом. Але Во (бабця) Марія наполягла, щоби ми їхали автобусом. Спочатку намагалася переконати, буцімто її сім’я в Унаї (де ми планували їхати) не прийме автостоперів, потім, що це – небезпечно, бо на виході зі столиці є найбільша федеральна тюрма і взагалі… Потім у неї закінчилися аргументи і у Міки також, тому ми вирішили прийняти до уваги її вік (83 роки) і стан здоров’я, який, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Таким чином, вона дала нам на дорогу і трішки зверху – подарунок. Ми були проти, бо автобус для нас означає сидіти 3 години підряд і думати чим себе зайняти, одним словом – нудно! (Згадалося як одного разу племінниця 2,5 роки провела півдня з Мікою і його мамою чекаючи поки він здасть аналізи в лікарні, в кінці видала “день нудний”)

Але не тут то було! Пригоди почалися ще на вокзалі. Поки ми стояли в черзі купували квитки, до нас підійшов чувачок темношкірої зовнішності почав просити гроші. Казав, що на квиток. Він виявився приставучим трохи, але не погодився на пропозицію Міки купити йому квиток. Зрештою, виманив у Міки 10 хеаіс, реалів (приблизно 100 грн). До Міки дійшло що відбулося вже в автобусі за хвилин десять… Квиток той чувачок, звісно ж, не купив. Попрошайок різного роду в Бразилії дуже багато. З цим треба обережніше там.

Далі, їдемо в автобусі, який виглядає супер комфортним і матьорим, але сидіння якого не призначені для людей ростом менше, ніж метр сімдесят, як я. Їдемо, намагаємося вирішити останній конфлікт, автобус зупиняється кожних 10-15 хв, щоби когось підібрати і тут… “паф!” Що сталося? Що відбувається? По-ходу, лопнула шина. Ок… за 10-15 хв нас пересадили у менш матьорий автобус, але краще пристосований для таких малих як я. Ок… Їдем далі, решту половину дороги (50 км)…

Але на цьому наші пригоди не закінчилися! Тут нас зупиняє поліція (військова, бо цивільна по вулиці не ходить, вони в офісах сидять, як наша міліція). “Виходьте, друзі, панове пасажири, будемо вас обшукувати. Ми подумали, що вам скучно якось так просто їхати, то вирішили трохи нашого лабрадорчика вигуляти. Ну і треба ж якось із нарко торгівлею боротися. Тому, всі рядком ставайте, діти, і з манатками.” Це я вже зараз придумую собі їх розмову, звісно. Але хоч я і була роздратована, проте з гумором поставилася до ситуації і діставала Міку “Можна я собачку погладжу? А можна селфі? Вони ж знімають нас.” На щастя, виявилося можна. У собачки вушка велюрові і вона дуже не проти ласки… Що ж, не пощастило їм цього разу – трави ніхто не мав. Ви погано боритеся з наркоторгівлею, дорогі поліцаї! Ну нічого, може ваші колеги, що стоять через дорогу щось знайдуть, а може і вам пощастить з наступним автобусом.

Ми більше не будемо слухати розповіді на тему “це ж небезпечно”.

Міку часто питали чи він не боїться ось так от ровером їздити по Східній Європі. Він, навіть написав статтю з такою ж назвою, як ця. Мене теж постійно питають чи мені не страшно ось так от дівчині самій автостопом кататися по Європі “Ти не боїшся? А що як я маніяк?” водій питає. “Але ж ви не маніяк. Крім того, маніяків на вулиці не бракує”. Насправді, за словами Міки, який досліджував це питання, більшість випадків насильства перепадає від чоловіків, які жертва знає – чоловік, хлопець, батько, вітчим, гуртожиток, п’яні друзі і т.п. А мандрівники, зазвичай у повазі. Але якщо так подумати, то правду Міка каже, що більшість людей хоче допомогти незнайомцям. От подумайте – ідете ви по вулиці і бачите, що людина, здається, потребує допомоги. Ваші думки мабуть “напевно, треба допомогти людині”. Їдете ви і бачите на дорозі людей з рюкзаками. Ваші думки, мабуть “автостопери, попутками добираються”. Ви ж не думаєте про те як би то їх пограбувати чи ще щось, у них же, мабуть, і красти не дуже є що. Стоїте ви на дорозі з рюкзаком. Ваші думки “ну, підберіть, будь ласочка, я хороший/а, історій розповім, розважу вас трохи”. Ви теж не думаєте як би то пограбувати водіїв, бо не за цим на дорозі стоїте. Хоча, бувають “професійні” дорожні грабіжники, але вони точно з рюкзаками-сумками не будуть стояти. Грабіжники ж пустими руками, зазвичай, щоби втікати легко було і ознак у них особливих нема, щоби впізнати складно було.

Згадала про давнішу львівську новину – дівчину серед білого дня зґвалтували на пл. Митній десь у темному провулку. Я завжди це розказую як приклад у відповідь на “тобі не страшно?”.

Звісно ж, мені буває страшно коли стою посередині ніде, на вулиці темно, падає дощ і раз на 5 хв проїжджає на великій швидкості машина… Чи коли водій починає “ти красива” “Скільки тобі років?” “У тебе хтось є?”… Зазвичай я відповідаю, що наречений чекає у тому місті де їду. З мого досвіду кожен далекобійник і частина чоловіків у легковиках не завжди тихо сподівається, що я їм “дам”. Але, на щастя, всі розуміли “ні” і або висаджували, або переставали задавати надто особисті питання. Я завжди питаю “хіба я схожа на проститутку?” – “та ні…” Я ж одягаюся спеціально – широкі штани і футболка якщо влітку, а зимою теж ніяких спідниць (хіба якщо під низом є штани) чи каблуків. Це, як мінімум бісить!

Якось від знайомого, який віз нас у село, дізналася що чоловіки так думають небезпідставно. Я була шокована! Виявляється, чимало дівчат займаються цим “непрофесійно” – вони таким чином розраховуються за дорогу додому з міста, де навчаються. Зупиняють машини на об’їзній “Підвезете? Але у нас нема грошей. Може якось так домовимся?”

Роздуми про те, чому вони так роблять – тема окремого дуже феміністичного посту. Але повинна сказати, що мені траплялося чимало чудових водіїв, навіть у Східній Європі, які мені дуже допомагали! Не раз траплялося, що пригощали кавою-чаєм, їхали зайвих кілька десятків кілометрів, щоби висадити у кращій точці, чи доставити під двері мого хоста у місті, де вони не планували заїжджати. Один з таких водіїв, коли я не знайшла хоста в Будапешті, навіть заплатив за 4 ночі у хостелі, показав місто і повів у шикарний ресторан на чай. З одним поляком зав’язалася гарна розмова і він завіз мене на вечерю у ресторан.

Мабуть, тому я не припинила довіряти чоловікам. Мабуть, тому я не припинила автостопити соло, бо я знаю, що світ не без чудових людей! Міка захоплюється мною та іншими дівчатами, що незважаючи на увесь цей сексистський дискомфорт, все ще не сидять вдома і далі подорожують соло, навіть велосипедом. Він вважає, що ми таким чином розвиваємо культуру подорожей, займаємось просвітництвом. 

Не скажу, що навіть вдень я взагалі не боюся – збрешу. Ризик, все-таки, є завжди.  Але я вибираю іти на цей ризик, бо винагорода часто того варта, а сам ризик –  не більший ніж вдома.

Сподіваюся, мені вдалося показати, що не такий страшний вовк як його малюють. Про автостоп у Бразилії розповім окремим постом. Якщо вам цікаво дізнатися більше деталей про те як я подорожую, не соромтеся, задавайте у коментах – з радістю відповім!

 

 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.